Приветствую Вас Гость | RSS



Головні новини

Новини

Архів

Меню

Статистика
Система Orphus

Главная » Статьи » Новости » туризм

Виноградський Ірдинський Успенський чоловічий монастир: сторінки історії
14:35 | 07.12.2012

Сторінки історії Ірдинського Виноградського Успенського монастиря

 

Одним із головних православних центрів Смілянщини протягом понад чотирьох століть був Виноградський Ірдинський Успенський монастир, який розташовувався за 3 кілометри від сучасного села Малого Старосілля. Офіційно прийнятою точкою зору про час заснування монастиря вважається перша половина XVI століття, хоча при цьому існують версії, які відносять появу монастиря до більш пізнього періоду. На початку своєї історії монастир називався Ірдинським, так як розташовувався в лісі на березі Ірдинського болота. Крім цього, Ірдинський монастир початково носив назву не «Успенський», а «Преображенський», оскільки перша монастирська церква була освячена на честь православного свята Преображення.

На початку XVІI століття монастир був розорений, проте достеменно невідомо ким – чи-то поляками, чи-то татарами. Монахи Ірдинського монастиря втекли на лівий берег Дніпра, де заснували поблизу Золотоноші новий Преображенський монастир. Проте, через певний час більша частина монастирської братії повернулася на Смілянщину, й Ірдинський монастир відновив свою діяльність.

Піднесення в розвитку монастиря відбулося у період існування козацької держави. Зокрема, за універсалом гетьмана Богдана Хмельницького від 20 вересня 1656 року монастир отримав у володіння багато земельних угідь. Права обителі на ці та інші угіддя своїми грамотами підтверджував надалі ряд правителів: російський цар Олексій Михайлович у 1660 році, польський король Ян Казимир у 1661 році, київський воєвода князь Голіцин у 1709 році, український гетьман Іван Скоропадський у 1709 році, польський князь Станіслав Любомирський у 1777 році.

У період Чигиринських воєн, в 1678 році, монастир був підданий повному розоренню з боку турків і татар. Частина монахів знову втекла під Золотоношу, але цього разу Ірдинський монастир довго не міг відновитися після ворожого нападу. Не сприяла цьому й історична ситуація, що склалася в той час на Правобережній Україні. Поляки, які контролювали ці території, проводили відверту боротьбу проти православ’я, силою навертаючи не лише звичайне населення, але й православних монахів у католицизм. Методи, якими здійснювався тиск «унії» на православних, доходили до збройного захвату монастирів. Серед інших в руках уніатів побував й Ірдинський монастир.

Поступове відродження Ірдинської обителі відбулося в другій половині XVIІІ століття. Вірогідніше, саме до цього часу належить й виникнення назви «Виноградський». Її поява пов’язана з насадженням монахами винограднику в 4-х верстах від монастиря – на пагорбі посеред чашепобідної долини. Довкола цього місця також стали з’являтися нові монастирські будівлі. Відомо, що в 1773 році тут була збудована дерев’яна Успенська церква, яка дала ще одну нову назву монастирю – відтоді він називатися «Виноградський Успенський». У 1782 році був зведений ще один дерев’яний храм  – на честь святого Миколи Чудотворця (перебудований в 1844 році). У 1840 році на кошти, зібрані з пожертвувань, збудували дерев’яну церкву на честь Трійці. До середини ХІХ століття економічне становище монастиря покращилося, й навзамін старої дерев’яної Успенської церкви у 1851 році був вистроєний кам’яний Успенський собор.

Виноградська обитель, подібно до інших монастирів, була активним учасником соціально-економічного життя, вміло організовуючи свою господарську діяльність. Економічні прибутки, які отримував монастир в другій половині ХІХ століття, складалися з двох частин: монастирські і церковні. Першу частину складали прибутки від ведення монастирського господарства, другу – кошти, що надходили від населення за здійснення церковних і релігійних обрядів. Починаючи з середини ХІХ століття монастирські прибутки збільшувалися: наприклад, у 1849 році вони складали 793 рублі, у 1859 році – 1165 році, у 1870 році – 1535 рублів. У 1848 році обителі пощастило також  потрапити до числа тих 340-ка монастирів Російської імперії, яким, згідно заповіту доньки графа Олексія Орлова – Анни Орлової-Чесменської, було відписано по 5000 рублів.

Але найбільш визначну роль в отриманні монастирем прибутків відігравав монастирський сад. Він був закладений за межами обителі й з 1856 року вже плодоносив. На продаж призначалися сливи, яблука. Монастирські садівники, до речі, вирощували свої сорти яблук: наприклад, зимній сорт «опрути» і літній «шлапак». Серед залишків монастирського саду навіть зустрічаються яблуні, прищеплені на липових пнях. У 1869 році прибуток, отриманий з монастирського саду, склав 640 рублів. Ще однією суттєвою статтею доходу ченців був продаж скоту: волів, корів, биків, телят, коней. Непоганий прибуток давав продаж сіна, овочів (картоплі, капусти, буряка, огірків), ягід (полуниці та садової суниці), продуктів харчування (сиру, масла, яєць). Цікаво й те, що монахи Виноградської обителі продавали насіння цукрового буряку – передового та надзвичайно дефіцитного на той час селекційного продукту.

Торговельні контакти монастиря мали двосторонній характер. Серед постійних постачальників Виноградської обителі різними товарами значилися смілянські купці Василь Акінфеєв, Василь Котлярев, Віктор Корецький та інші. Оскільки значне місце в харчовому раціоні православних ченців відіграє риба, а Виноградський монастир власних рибних ловів не мав, держава виплачувала монастирю щорічно близько 43 рублів. Ченці постійно купували як свіжу рибу, так і в’ялену. Кількість штук в купленій партії нерідко могла сягати від 1500 до 5000.

Тісні контакти у Виноградського монастиря склалися із відомими українськими підприємцями братами Яхненко і Симиренко. Так, Кіндрат Яхненко був одним із головним благодійників для Троїцької церкви монастиря, а Федір Симиренко постійно скуповував фрукти з монастирського саду. Між родиною та ченцями налагодилися й тісні фінансові відносини. Зокрема, існують відомості, що з 1862 року по 1865 рік у фірми «Торговий дім Яхненко-Симиренки» в обороті було 1500 рублів монастирських грошей.

Налагоджені зв’язки Виноградська обитель мала з довколишнім населенням. Для сільськогосподарських та будівельних робіт ченці наймали відставних солдат, кріпаків, що належали графам Бобринським, князю Воронцову, князям Лопухіним, міщан, які проживали у Смілі, Городищі тощо. В залежності від характеру роботи чоловікам платили по 15-30 копійок, жінкам – по 10-15 копійок на день. Неповний список населених пунктів, з якими монастир мав ділові контакти, включав 8 міст і містечок та 20 сіл.

В другій половині ХІХ ст. в обителі продовжилася активна забудова. Крім церков, з’явилися братська трапезна з кухнею, нові келії, лазня, готель (в останньому, до речі, подовгу могли квартирувати багаті особи, які бажалися долучитися до монастирського життя); крім цього, було перекладено більше десятка печей, пофарбовані стіни і дахи церков, виконаний ряд інших ремонтних та будівельних робіт. Станом на 1881 рік в монастирі нараховувалося 12 ченців, а на початку ХХ століття – понад 20.

Розмірене життя монастиря різко змінилося після революційних подій 1917 року. На початку 1920-х років обитель була кілька разів пограбована, внаслідок чого майже все монастирське майно було знищене. Ченцям вдалося врятувати лише частину одягу, деякий посуд, документи і книги. 20 вересня 1921 року до обителі прийшов гурт селян з села Теклиного, який почав вимагати передачі їм на знесення монастирської Троїцької церкви та готелю для приїжджих, на що був отриманий відповідний дозвіл у Черкасах. Погрожуючи арештом, селяни розібрали церкву, яку вивезли разом із іконами. Будівельні матеріали були використані при зведенні школи і будинку освіти в Теклиному. У 1922 році загинув останній ігумен (настоятель) монастиря Мартирій Палій: його було кинуто в колодязь однією з банд, яка діяла на Смілянщині в ті буремні роки.

Закривали Виноградський монастир двічі. Вперше це сталося 1923 року, коли на клопотання окружної спілки «Всеработземлес», їй, крім двох церков, були передані монастирські будівлі, в яких розмістилося Смілянське лісництво. У квітні 1924 року Успенська кам’яна церква була передана Балакліївському лісництву (до речі дзвони з її дзвіниці отримало «Товариство друзів повітряного флоту»), а Миколаївський дерев’яний храм – Будо-Орловецькій організації незаможних селян для будівництва трудової школи. Вдруге обитель була закрита в листопаді 1924 року на підставі того, що всі ченці були переведені до Медведівського монастиря.

У 1927 році Виноградський монастир був визначений історичною пам’яткою місцевого значення і прийнятий під охорону держави. Проте, в тому ж 1927 році Народний комісаріат охорони здоров’я вирішив відкрити в одному з трьох монастирів Черкащини лепрозорій (ізолятор для хворих на проказу). Окружний виконком та крайова інспектура з охорони пам’ятників матеріальної культури і природи відстояла з трьох обраних монастирів Мотронинський та Мошногірський монастирі: лепрозорієм восени 1928 року стала Виноградська обитель.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни на території монастиря розмістили лікувальний заклад психіатричного профілю. На даний час жодна з монастирських будівель не збереглася.

 

 

У підготовці матеріалу використані праці:

Ластовський В. Останні Роки Виноградського (Ірдинського) монастиря // Смілянські обрії, 1996 рік, № 1.

Самков А.Н. Виноградский монастырь по материалам госархива Черкасской области 1848 – 1870 г.г.: Сообщение на краеведческой конференции, проводившейся Черкассикм областным архивом 26-го сентября 1989 г.


Поделись новостью с друзьями



Читать еще новости:
Категория: туризм | Добавил: Neo (07.12.2012)
| Теги: история города | Рейтинг: 5.0/2
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:





редакция



VL Tregubov © 2018
При любом использовании материалов и новостей сайта ссылка на Смеляночка обязательна, а для интернет-ресурсов гиперссылка на info-smila.ck.ua. Редакция может не разделять точку зрения авторов статей и ответственности за содержание републицируемых материалов и новостей не несет.